З досвіду роботи: Формування ключових компетентностей на уроках читання в початкових класах

Учитись важко, а вчить ще важче,

                                                               Але не мусиш зупинятись ти.

                                                                  Як дітям віддаси усе найкраще,

                                                                То й сам сягнеш нової висоти.

                                                                                                           П.Сингаївський

В Законі України «Про освіту» наголошується, що «освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації, економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства, об’єднаного спільними цінностями і культурою, та держави».

У сучасних умовах, коли українське суспільство формує правову демократичну державу, на перший план висувається проблема соціальної активності людини, її свідомої участі в громадських справах та організації власного життя. Величезну роль у житті суспільства і держави відіграє підростаюче покоління, оскільки воно являє собою ту соціальну групу, яка несе у собі велетенські потенційні можливості майбутнього.

Стрімкий період розвитку суспільства, оновлення всіх сфер соціального і духовного життя потребував створення Нової Української Школи, як якісно нового рівня освіти, який відповідав би міжнародним стандартам. Сьогодні в освіті відчутний пріоритет загальнолюдських цінностей. Згідно з особистісно – діяльнісним підходом до організації освітнього процесу в центрі його знаходяться здобувачі освіти. Формування особистості і її становлення відбувається у процесі навчання, коли дотримуються певних умов:

– створення позитивного настрою для навчання;

– відчуття рівного серед рівних;

– забезпечення позитивної атмосфери в колективі для досягнення спільних цілей;

– усвідомлення особистістю цінності колективно зроблених умовиводів;

– суб’єктом навчання, він відчуває себе активним учасником подій і власної освіти та розвитку.

Це формує внутрішню мотивацію до навчання та спонукає їх до саморозвитку та самоспостереження.

Ми живемо в нашій державі, яка зветься Україна, а вона буде мати майбутнє, якщо на належному рівні розвиватиметься наука, освіта, культура. Сучасна Нова Українська Школа повинна формувати людину, яка б втілювала в собі високі громадські почуття, норми загальнолюдської моралі, розвинене почуття національної свідомості. Тому в ній утверджується культурологічний принцип, особистісно – зорієнтоване навчання і виховання. Важливою ланкою у такому вихованні є початкова школа.

Завдання сучасної початкової школи – розвинути дитину, як неповторну індивідуальність, адаптовану до життя в нових умовах, формувати в ній творчий потенціал, прагнення до самостійної діяльності. Але слід пам’ятати, що найважливіший засіб у справі навчання та виховання – сам учитель, його вміння спілкуватися з дитиною, вміння бути творчим, оригінальним, його живий приклад, авторитет. Святий обов’язок вчителя – створити всі умови для всебічного розвитку дитини, розкрити її таланти, здібності та обдарування.

Формування у підростаючого покоління соціальної активності є важливим завданням сучасного суспільства. У центрі уваги сучасної школи має бути людина, її духовний світ, творчі здібності, високі моральні якості. Великий вплив на формування особистості належить книжці. Можливо це звучить банально в час стрімкого розвитку сучасних технологій. Але саме дитяча книжка – це особливий світ, який юний читач осягає і розумом, і серцем. Робота з молодшими школярами протягом тривалого часу постійно змушує мене шукати шляхи, методичні прийоми, які б дарували дітям радість зустрічі з художньою книжкою, щоб кожен урок читання хвилював, пробуджував допитливість, думку, почуття, розвивав творчі здібності.

Компетентнісний підхід у шкільному навчанні є інноваційним засобом його модернізації. Це зумовлено проблемами досягнення більш якісної освіти не загалом для системи, а для кожного учня. Компетентнісна освіта – спроба вийти за межі традиційної парадигми навчання, коли результатом вважається система знань, умінь і навичок учня, а не його здатність діяти. Тому коротко можна визначити, що компетентнісна освіта — особистісно-діяльнісна. Звичний результат навчання: «знаю що…», змінюється у напрямі «знаю як…».

Базовими поняттями компетентнісного підходу є компетентність і компетенція; ключові і предметні компетентності.

Передусім зазначу, що компетентнісний підхід вченими визначається як спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток ключових (базових) і предметних компетентностей. Результатом такого процесу має бути формування загальної компетентності, що є інтегрованою характеристикою досягнень учня. Вона набувається в результаті навчання, особистого пізнавального і життєвого досвіду. Компетентність – це володіння учнем певної компетенції.

Різні аспекти компетентнісного підходу відображено у численних працях відомих педагогів (І.О. Зимня, В.В. Краєвський, А.В. Хуторський, О.В. Овчарук, Н.М. Бібік, О.І. Локшина, О.І. Пометун, Т.М. Байбара та ін.).

Компетентність – інтегрована здатність особистості, яка набута в процесі навчання, вона включає знання, досвід, цінності і ставлення, які можуть цілісно реалізуватися на практиці. Компетентність не може бути зведена лише до фактичних знань.

Компетенція розуміється як коло питань щодо яких особистість має бути обізнана, або певна сфера діяльності, в якій людина повинна володіти компетентністю. Вважається, що ідея компетентнісної освіти виникла у 60-тих роках ХХ ст. у США. У 70-80-тих роках у європейських країнах відбувалось активне обговорення сутності цих понять.

На думку американського вченого Пола Хейджера, у розумінні поняття компетентність можна виділити три етапи:

перший (1960-1970 рр.) – компетентність в освіті розуміється як проста демонстрація діяльності;

другий – перехідний (1970-1990 рр.) компетентність практикується як навички загального характеру, які визначають характер майбутньої діяльності або виконання певних дій;

третій, починаючи з 1990рр., компетентності починають практикуватися такі, що обов’язково потребують як елементів виконання, так і володіння людиною певними інтелектуальними, моральними та соціальними якостями.

Тривалі наукові дискусії дозволили виокремити чотири базові характеристики поняття компетентність. А саме:

- використання компетентності завжди відбувається у певному контексті (скажімо, у конкретній навчальній ситуації);

- компетентність завжди є результатом, вона характеризує те, що може зробити індивід, а не описує чи розповідає про процес, під час якого він набув цю компетентність (наприклад, учень не показує, що саме він уміє, а розповідає «я читав, я писав…»);

- для вимірювання здатності індивіда користуватися компетентністю потрібні чітко визначені та затверджені стандарти;

- компетентність є мірою того, що індивід може зробити у конкретно визначений час.

Після використання сутнісних характеристик компетентностей розпочався відбір ключових компетентностей. Вважається, що імпульсом для цієї роботи були рекомендації Всесвітньої декларації про освіту для всіх «Назустріч базовим освітнім потребам» (Таїланд, 1990 р.). Хоча в тих рекомендаціях не вживався термін компетентність, однак наголошувалось на взаємодії знань, вмінь, мотивації, цінностей, ставлень у засвоєнні особистістю важливих соціальних і поведінкових контекстів.

Пізніше (у 1996р.) у доповіді ЮНЕСКО щодо освіти для ХХІ століття (згодом вона стала дуже відомою і цитованою в усіх країнах світу як доповідь Жака Делора) було сформульовано чотири напрями, за якими має будуватися освіта.

Це: вміння жити разом, вміння вчитися, вміння бути. Вчені визнали, що по суті це глобальні компетентності, значення яких з часом набуває все більшого значення для світу.

Що ж означають ці «стовпи» освіти ХХІ століття?

Вміння жити разом – знання і розуміння культури інших народів, інших традицій, духовних цінностей. На цій основі має формуватися мораль мирного співіснування народів, як між країнами так і в середині країни.

Вміння вчитися – проголошено як обов’язкова умова для навчання впродовж життя. Її пропонувалося формувати шляхом широкої академічної освіти з поглибленим вивченням низки окремих спеціальних предметів.

У 2005 році в Європейському Союзі, враховуючи наявний досвід компетентнісної освіти і перспективи розвитку школи у ХХІ столітті, було визначено довідкову систему ключових компетентностей. Вона охоплює вісім компетентностей: спілкування рідною мовою; спілкування іноземною мовою; математична компетентність та базові компетентності з науки і технологій; цифрова компетентність; уміння вчитись; міжособистісна, міжкультурна і соціальна компетентності та громадянська компетентність; підприємливість; культурна виразність.

Коротко компетентність характеризується останнім часом як «комбінація знань, вмінь та ставлень у відповідному контексті діяльності людини, а ключову компетентність потребують передусім для особистісного розвитку активного громадянства соціальної інтеграції та зайнятості». Звідси висновок, що ключові компетентності є як особистісною, так і соціальною цінністю, вони вигідні кожному учню і суспільству в цілому.

Українські вчені О.В. Овчарук, О.І. Локшина, Н.М. Бібік, О.І. Пометун, О.Я. Савченко та ін. на основі вивчення авторського досвіду і потреб розвитку української школи визначили таку сукупність ключових компетентностей:

ü уміння вчитись (навчальна);

ü громадянська;

ü загальнокультурна;

ü компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій;

ü соціальна;

ü підприємницька;

ü здоров’язбережувальна.

Компетенція – об’єктивна категорія, суспільно визнаний рівень знань, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини. Вона відчужена від людини, є наперед заданою соціальною нормою.

Предметна компетенція – сукупність знань, умінь та характерних рис у межах конкретного предмета, що дозволяє учневі автономно виконувати певні дії для розв’язання певної навчальної проблеми (завдання, ситуації).

Реалії сьогодення вимагають від системи освіти таких підходів, за яких би здійснювалося формування цілісної особистості, котра володіє низкою компетенцій, необхідних для життя в умовах постійних змін. Ця мінливість стосується і суспільної та соціокультурної сфер. Цілеспрямована робота в системі шкільної освіти надає можливість сформувати в учнів такі знання, уміння, навички, установки, які допоможуть їм вільно орієнтуватися в суспільстві, в інформаційному просторі, конкурувати на ринку праці, правильно вирішувати складні питання, тобто здобути досвід, необхідний для життя в соціумі. Звичайно, такий досвід варто формувати ще з раннього дитинства, а з віком його вдосконалювати, адже соціокультурні умови вимагають, щоб цей процес був неперервним. На мою думку, найефективніше цього можна досягти на уроках читання.

У Державному стандарті початкової загальної освіти зазначено, що метою літературного читання є формування читацької компетентності учнів, яка є базовою складовою комунікативної і пізнавальної компетентності, ознайомлення учнів з дитячою літературою як мистецтвом слова, підготовка їх до систематичного вивчення літератури в основній школі.

У процесі навчання відбувається становлення читача, що здатний до самостійної читацької, творчої діяльності, здійснюється його мовленнєвий, літературний, інтелектуальний розвиток, формуються морально-естетичні уявлення і поняття, збагачуються почуття, виховується потреба у систематичному читанні.

З урахуванням мети і завдань мовного компонента освітньої галузі виділяються такі змістові лінії: мовленнєва, мовна, соціокультурна і діяльнісна.

О.Я.Савченко вказує на те, що саме метою початкового курсу «Читання» є формування у молодших школярів першооснов читацької культури, емоційно-оцінного ставлення до змісту прочитаного, формування особистості засобами художнього слова.

Погоджуюся з видатним педагогом у тому, що читання рідною мовою є потужним засобом виховного і розвивального впливу на особистість дитини. Воно прилучає молодших школярів до скарбниці духовності і культури, літературних надбань українського народу і народів світу, сприяє моральному, етичному та естетичному розвитку.

Дослідження цих питань підштовхнуло мене до вивчення проблеми «Формування ключових компетенцій учнів молодшого шкільного віку на уроках читання».

Метою формування ключових компетентностей є:

- створення позитивної мотивації до засвоєння знань;

- формування умінь і навичок з усіх видів мовленнєвої діяльності;

- залучення до національної культури народу;

- сприяння інтелектуальному, моральному, соціокультурному та естетичному розвиткові особистості.

Протягом навчання у початковій школі учні повинні оволодіти ключовими компетентностями, які передбачають їх особистісно-соціальний та інтелектуальний розвиток, формуються на міжпредметній основі та є інтегрованим результатом предметних і міжпредметних компетенцій.

Поняття «компетентнісний підхід» трактується в розрізі спрямованості освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових, основних) і предметних компетентностей особистості. Результатом такого процесу має бути формування загальної компетентності, яка є сукупністю ключових компетентностей та інтегрованою характеристикою особистості, що формується в процесі навчання й містить знання, уміння, ставлення, досвід діяльності й поведінкові моделі особистості (О.Чернишов, Л. Чернігова).

Н.М.Бібік розглядає цей підхід як «засіб оновлення змісту освіти, який викликає однаковою мірою як зацікавленість, так і спротив серед учительства, науковців».

О.В.Овчарук вказує на те, що «в рамках компетентнісного підходу в процесі формування змісту освіти передбачено посилення особистісної спрямованості процесу навчання».

О.Я.Савченко зазначає, що «компетентнісний підхід залишається й досі об’єктом наукових дискусій у різних країнах».

Компетентнісний підхід в освіті пов’язаний з особистісно орієнтованим і діяльнісним підходами до навчання, оскільки стосується особистості учня й може бути реалізованим та перевіреним тільки в процесі виконання конкретним учнем певного комплексу дій. (Т.І.Чернецька).

Зокрема, для зазначених підходів характерними є такі ознаки:

- Переведення учіння в площину індивідуальної діяльності учня.

- Спрямованість роботи вчителя на саморозвиток особистості учня.

- Зміна статусу учня з об’єкта та суб’єкт навчання (Л. Яценко).

- Співпраця, співтворчість, стимулювання розвитку й саморозвитку; зосередження на проблемах суб’єктів навчання, створення ситуацій вибору та відповідальності, переважання навчального діалогу (М.Левшин, О.Савченко).

Якщо проаналізувати зміст кожної з ключових компетенцій, можна дійти висновку, що спільною рисою кожної є формування соціальної та соціокультурної складової.

Виходячи з власного досвіду, спираючись на психолого-педагогічні дослідження науковців, вважаю, що на сучасному етапі формування соціокультурних компетенцій набуває все більшого значення. Воно являє собою засвоєння культурних та духовних цінностей свого та інших народів, норм, які регулюють стосунки між націями, поколіннями, статтями, сприяє естетичному й морально-етичному розвиткові.

Питанням соціокультурної компетенції займалося багато дослідників, таких як В.В.Сафонова, П.В.Сисоєв, В.П.Фурманова, П.О.Бех, Л.В.Біркун, Л.В.Калініна, І.В.Самойлюкевич, О.Я.Савченко, В.О.Сухомлинський.

У наукових дослідженнях, спрямованих на вдосконалення соціокультурного досвіду особистості в межах різних вікових категорій, найбільш розробленими є проблеми формування особистості в колективі, побудова позитивних стосунків у різних видах діяльності. Проте недостатньо уваги приділено питанню формування соціокультурних компетенцій саме в учнів початкових класів.

Особисто вважаю, що досвід, який дитина отримує в навчальному закладі, є досить корисним для її подальшого життя, тому формувати його варто починати ще з молодшого шкільного віку. Уміння жити в мінливих соціальних умовах залежить від рівня сформованості соціокультурної компетенції. Доцільність та успішність формування такої компетенції ще з раннього віку, на думку О.Коломінової, залежить від низки чинників:

1. Психологічних, що враховують такі вікові особливості учнів:

- відкритість молодших школярів до спілкування;

- сензитивність до засвоєння мов;

- чутливість дітей цього віку до новизни;

- відсутність у них, на відміну від підлітків і дорослих, упереджень, негативних стереотипів щодо інших народів, внутрішня схильність до міжкультурної комунікації.

2. Дидактичні чинники, на думку вченої, зумовлені тим, що робота з матеріалом, який відбиває соціально-культурні особливості, розширює інформаційний фон уроку і тим самим утворює чинник, який має позначитися на усвідомленні учнями своїх навчальних дій і суттєво прискорити темп останніх.

Cоціокультурна компетенція передбачає знання національно-культурних властивостей різних народів, правил мовленнєвої та немовленнєвої поведінки в типових ситуаціях спілкування, особливостей етикету носіїв мови та вміння здійснювати свою мовленнєву поведінку відповідно до цих знань.

Складовими соціокультурної компетентності є:

а) соціокультурні знання;

б) знання певних фактів національної культури;

в) уміння, навички мовленнєвої та немовленнєвої поведінки.

Формування соціокультурного досвіду розпочинаю тоді, коли дитина виконує самостійні вольові дії, будує взаємодію з іншими суб’єктами соціальної дійсності та на цій основі засвоює певні знання й опановує вміння. Відповідно, набуття соціокультурних знань забезпечує учневі можливість досягти високого рівня соціальної культури. Розпочинати таку роботу варто ще з дошкільного віку, а з роками закріплювати старі знання та вміння й подавати нові.

Хочу підкреслити, що зважаючи на побудову даної компетентності, в учнів початкової школи варто формувати усвідомлення того, що у кожного народу система сприйняття, мислення, поведінки, емоцій різна в силу різних умов проходження соціалізації; а також наголошую на тому, що важливе значення мають також традиції і звичаї народу, територіально-географічне розташування.

Рівень володіння мовними засобами визначає успішність та характер соціалізації дитини, що формує соціокультурний досвід дитини. Відповідно, потрібно ще з молодшого шкільного віку розпочинати цілеспрямоване вивчення мови, що сприяє унормуванню мовлення дитини та перетворенню його на засіб пізнання та інкультурації.

На уроках читання формую такі соціокультурні компетенції:

- визначення змісту книги з її елементами;

- самостійне читання книг; (додаток)

- робота із словниками;

- постійне збагачення життєвого досвіду;

- вирішення практичних завдань за допомогою спостережень, порівнянь, пошуку нового в словниках та ін.

Разом з тим, варто зважати на те, що соціокультурний досвід дитини молодшого шкільного віку тісно пов’язаний з такими психічними процесами, як сприймання, пам’ять, мислення, уява тощо. А діапазон індивідуальних відмінностей у соціальній компетентності дитини залежить від сформованості цих процесів.

Будь-яка людина від народження не має певних форм поведінки, а це означає, що вона їх має набувати завдяки засвоєнню досвіду попередніх поколінь під час соціалізації.

Соціокультурний досвід також формується, спираючись на знання, уміння попередніх поколінь, на розроблені ними закони, поняття, норми, вироблений спосіб життя. Цей досвід дитина має можливість отримати через такі джерела як батьки, учителі, друзі, телебачення, носії культурних традицій тощо. Важливе місце у моїй роботі з дітьми має тісна співпраця з батьками, адже робота навіть найдосвідченішого педагога без батьківської підтримки приречена на невдачу. Вони – скарбниця знань для вчителя (хто краще знає дитину?), вони – партнери вчителя у навчанні і вихованні, вони підтримують та допомагають дитині.

Працюючи з дітьми, вважаю, що значним фактором соціалізації молодших школярів є дитяче співтовариство або співтовариство однолітків. Повноцінне освоєння культурних навичок можливе лише через освоєння культури людських відносин. А одна з найбільш насичених, довірливих і плідних форм відносин між людьми – це відносини між однолітками.

У дитячому колективі процес соціалізації відбувається прискорено, а тому великого значення набуває залучення школярів до системи культурних норм і цінностей якомога раніше. На уроках формуванню цих компетенцій сприяє саме інтерактивна взаємодія між учасниками освітнього процесу.

Навчання в початковій школі не може бути лише процесом засвоєння певної суми знань. Це, перш за все, має бути захопливе пізнання навколишнього світу через спостереження, через влучно дібрані слова, через образи, створені в дитячій уяві і фантазії.

Комунікативний аспект соціального досвіду в складі соціокультурного передбачає усвідомлення етичних норм спілкування, наявність достатнього словникового запасу та вміння адекватно використовувати його, уміння обирати мовленнєві конструкції відповідно до конкретних життєвих ситуацій, комунікативна активність дитини, здатність до підтримування стосунків з однолітками та дорослими. Формування досвіду відбувається засобами соціокультурної комунікації, організації та регуляції, які завжди пов’язані з колективними процесами і виступають їх регуляторами, тому потребують значної уваги в організації освітнього процесу. Також вважаю, що під час планування роботи з розвитку особистості дитини слід ураховувати вікові особливості, адже процес розвитку і збагачення соціокультурного досвіду матиме, відповідно до віку, свої характеристики.

Також хочу звернути увагу на такий аспект, як передача позитивного соціокультурного досвіду, адже соціалізуючись, дитина стикається не лише з позитивними надбаннями людства, а й з негативними, наприклад, стереотипами, що можуть сприяти розвитку зневаги до інших, зверхності. Тому своїм першочерговим завданням, як вчителя вважаю захистити дітей від негативних проявів, а якщо це неможливо, то принаймні пояснювати учням наслідки, до яких призведе набутий негативний досвід.

Таким чином, набутий молодшими школярами соціокультурний досвід є як результатом соціальної та культурної діяльності, так і необхідною умовою для подальшої взаємодії з соціумом.

Погоджуюся з думкою О.Я.Савченко, що «у морально-естетичному вихованні (а значить, і у формуванні соціокультурних компетенцій) молодших школярів особливу роль відіграють зміст і методика уроків читання».

Часто пригадуються слова Ш.О.Амонашвілі: «Виховний вплив літературного твору на молодших школярів може бути забезпечений лише в тому випадку, якщо описані в ньому долі людей, образи та картини дійсності будуть пережиті ними як реальні, які закликатимуть їх до співчуття».

На своїх уроках я намагаюсь використати якомога більше новинок, які б зацікавили учнів. Адже тоді все частіше виникає необхідність ставити учня у позицію дослідника, вчити його спостерігати та аналізувати навколишні явища та події, пробуджувати у нього цікавість до ще нерозв’язаних завдань, з якими він може зустрітися в майбутньому.

Читання художніх творів, у яких розкривається внутрішній світ переживань, думок, мрій людини, розширює життєвий досвід, сприяє усвідомленню ними цінностей, норм поведінки, які підтримуються суспільством. Це зміцнює «природне бажання дитини ставати кращою» (В.О.Сухомлинський)

Осмислення змісту багатьох творів, у яких описано почуття і вчинки дійових осіб, викликає у дітей глибоке співпереживання, що є своєрідним особистісним засобом освоєння дійсності, дозволяє їм зрозуміти внутрішній світ інших людей.

У практиці роботи, враховуючи особливості учнів початкових класів, широко використовую ігрові методи. Порівняно з іншими формами навчання гра досягає своєї мети, непомітно для дитини, тобто не потребує жодних способів тиску на особистість учня.

А.С.Макаренко зазначав, що тільки та гра є педагогічно цінною, в якій особистість активно діє, мислить, будує, комбінує, моделює людські взаємини.

У своїй діяльності використовую інтерактивні методи і прийоми роботи, технологію формування та розвитку критичного мислення, метод проєктів. Тому що вважаю, що саме під час інтерактивного навчання учні вчаться мислити творчо, критично, висловлювати власні думки, приймати обґрунтовані рішення; формуються навички толерантного спілкування, вміння аргументувати свої погляди, об’єктивно оцінювати власну роботу та роботу інших.

Вважаю за необхідне створювати такі умови взаємодії, які б психологічно мотивували в учнів потребу висловлюватися щиро і безпосередньо. Головними з них є такі:

1. Час. Учні повинні мати достатньо часу для збору інформації за заданою проблемою.

2. Очікування ідей. Учні повинні усвідомлювати, що від них очікується висловлення власних думок, ідей у будь-якій формі.

3. Спілкування. Учні повинні мати можливість для обміну думками.

4. Цінування думок інших. Учні повинні вміти слухати і цінувати думки інших.

5. Віра в сили учнів. Учні повинні знати, що їм можна висловлювати будь-які думки, мислити поза шаблоном.

6. Активна позиція. Учні повинні займати активну позицію у навчанні, отримувати справжнє задоволення від здобутих знань.

Розвивати мислення учнів, творчі здібності допомагає використання на уроках таких прийомів та методів роботи:

«Асоціативний кущ» – в основу покладено схему, що креслиться на класній дошці або на великому аркуші паперу вчителем разом з дітьми. В центі – ключове слово. Ця стратегія може бути використана також і на етапі рефлексії. Тоді видно, які нові знання, отримані на уроці, «прирощуються» – «кущ, який росте».

«Знаємо – хочемо дізнатися – дізналися» – в основу покладено таблицю, яка заповнюється вчителем разом з учнями.

«Дошка запитань» – на стіні класу вивішується великий аркуш паперу, на якому вчитель просить учнів записувати будь-які запитання, що виникають у них у процесі роботи з джерелами інформації. Якщо «Дошка запитань» присвячена якійсь темі, то відповідям на запитання можна присвятити урок тематичного оцінювання.

«Ключові слова» – під час роботи з інформацією важливим є її переосмислення, оцінка, виділення головного, перефразування, прогнозування. Ця стратегія допомагає розвинути вміння:

- створювати цілісну картину, спираючись на мінімум інформації;

- передбачати, прогнозувати;

- виділяти головне, суттєве.

«Активне читання» – в основу покладено читання тексту з одночасним маркуванням окремих його частин спеціальними позначками на полях і заповненням таблиці. Ця стратегія потребує певного часу, але учні більш глибоко вивчають текст підручника, навчаються класифікувати інформацію.

«Критичне читання тексту в парах» – парі пропонують прочитати текст. Потім перший учень повинен назвати головну думку чи найсуттєвіше з прочитаного, другий – записати ключові слова до прочитаного тексту. Потім роботи презентуються.

«Діаграма Ейлера – Венна» – стратегія передбачає створення графічної схеми з двох чи трьох кіл, які частково накладаються одне на одне. Це дає можливість формувати в учнів навички порівняння та класифікації.

«Дискусія» – учень повинен вміти дискутувати, для того, щоб уміти уникати нав’язування чужої думки.

«Сенкан» – допомагає підсумовувати інформацію, визначати головні ідеї, думки.

«Обери позицію» – учням пропонується проблемна ситуація та шкала, на якій вони можуть позначати свою позицію.

«Метод прес» – етапи методу:

1) Висловлюємо свою думку: «Я вважаю…».

2) Пояснюємо причину такої точки зору: «Тому що…».

3) Наводимо приклад додаткових аргументів на підтримку своєї позиції: «…Наприклад…».

4) Узагальнюємо, формулюємо висновки: «Отже…», «Таким чином…».

«Рюкзак»– дає можливість залучити кожного учня класу до роботи на цьому етапі. Полягає в тому, що кожен учень стисло записує на папері відповідь на запитання: «Які з тих знань, умінь, способів дій, що отримали на уроці, вони візьмуть з собою для використання на інших уроках, у житті, для виконання домашнього завдання, тематичного оцінювання тощо?» Папірці з відповідями складають у рюкзак (справжній чи уявний). Вибірково знайомляться з відповідями.

«Самооцінка» – кожен учень має змогу оцінити свою роботу на уроці, а також роботу інших.

Вчитель може використовувати різні стратегії на уроках. Потрібно лише враховувати їх доцільність на тому чи іншому уроці (етапі уроку).

Активно практикую читання вголос. Таке читання створює відповідне мовне середовище, сприяє розвиткові навичок вимови. Воно є основним засобом, щоб взагалі навчитися читати, стати письменною людиною. Голосне читання сприяє розвиткові живої усної мови, виховує вміння говорити правильно, виразно. Тому на уроках демонструю учням зразки правильного, виразного читання і вимагаю цього від учнів. Для цього використовую різні форми читання вголос.

Зупиняючись на мовно-літературній освітній галузі, хочу зазначити, що програмою під керівництвом О.Я.Савченко у початковому курсі рідномовної освіти виокремлено такі змістові лінії: «Взаємодіємо усно», «Читаємо», «Взаємодіємо письмово», «Досліджуємо медіа», «Досліджуємо мовлення», «Театралізуємо». Комунікативна компетентність, зокрема вільне володіння українською мовою та спілкування рідною мовою (якщо вона не українська), виявляється в безпосередньому та опосередкованому спілкуванні. Для формування комунікативної компетентності в умовах безпосереднього спілкування пропоную розгортати навчальну діяльність у межах змістової лінії «Взаємодіємо усно» (мовець /слухач – слухач/ мовець). Ця змістова лінія передбачає залучення учнів до дій зі сприймання, перетворення, виокремлення, аналізу й інтерпретації, оцінювання та використання усної інформації в реальній мовленнєвій практиці (бесіда, дискусія у класі, мікродискусія в групі, обговорення в парі тощо).

Не буду зараз характеризувати кожну змістову лінію, зупинюся на одній «Театралізуємо». Саме змістова лінія «Театралізуємо» слугує розвитку комунікативних умінь учнів, зокрема вміння моделювати різні ситуації спілкування, обирати відповідні комунікативні стратегії, досліджувати несловесні засоби спілкування. Увагу до несловесних засобів приділяю і в змістових лініях «Взаємодіємо усно» та «Досліджуємо медіа», а сам прийом театралізації використовую ще й змістовій лінії «Читаємо».

Специфіка лінії «Театралізуємо» пов’язана з формуванням уявлення про театр як місце, де учні здобувають досвід співчуття та співпереживання, досліджують чужу (глядач) та власну (актор) експресію. Ця змістова лінія, передбачає залучення дітей до сценічної творчості, в умовах якої школярі набувають акторського досвіду, зокрема імпровізації, що забезпечує розвиток у дитини емоційного інтелекту, творчого мислення, самосвідомості й самоефективності, уміння долати бар’єри, пов’язані з неоднозначністю, співпрацювати з іншими особами. (Додаток)

На уроках читання широко використовую різноманітні інноваційні технології, які вдосконалюють зорове сприйняття і вимову, дають мені змогу з меншою затратою сил досягти кращої результативності своєї праці, добитися глибоких і міцних знань, практичних умінь і навичок учнів. Це: «Асоціативний кущ», читання із зупинками, гра «Так – ні», читання з передбаченням, «Крісло автора», «Мозкова атака», робота в групах, парах, гра «Карусель», методика «Взаємне навчання», «Кероване читання з передбаченням», «Порушена послідовність», «Джегсоу» та ін.

С.О. Маркова вважає, що саме «молодший шкільний вік – особливий етап у формуванні ставлення людини до навколишнього світу, коли визначається спрямованість особистості – громадська чи навпаки егоїстична, індивідуалістська. Цей вік сприятливий для формування основ культури поведінки: молодші школярі вже здатні сприймати вимоги до себе; вони піддатливі зовнішньому впливу, схильні до наслідування. Твори В.О.Сухомлинського, В. Осєєвої, В. Паронової, М.Стеценка, О. Буценя – це скарбниця для філософського пізнання та освоєння світу».

Аналізуючи свою роботу з цієї проблеми, дійшла висновку, що формування соціокультурних компетенцій учнів молодшого шкільного віку повинне проходити в певній системі, починаючи з перших днів перебування в школі.

Завдання вчителя – розвивати здатність дитини мислити. Дітей потрібно тренувати мислити, поки вони не стануть мислити більш уміло й більш критично, практикувати в умінні аргументувати, розвивати вміння оцінювати.

Щоб учні стали ініціативними, самостійними, творчими й толерантними, створюю такі педагогічні ситуації, де сама є помічником і учасником спільноти пізнання проблемної ситуації.

На заняттях учні повинні отримати навички критичного мислення:

- уважно слухати текст;

- ставити проблемні питання;

- уміти аргументувати;

- будувати гіпотези;

- сприймати розумну критику;

- вислуховувати думки інших;

- бачити спільне й відмінне;

- приводити доречні доведення;

- виказувати обдумані, перевірені судження.

Людина мислить критично, коли починає усвідомлювати діалектичне протистояння між позиціями, бо жодна не може бути прийнята беззаперечно, так само не може погодитися з опозицією між ними. Отже, критичне мислення – це пошук альтернатив: людина відмовляється сприймати на віру те, що таких альтернатив не існує. Усі питання є лише фрагментами одного великого дослідження, мета якого виявити різні способи життя, умови й наслідки яких ми могли б зрозуміти краще. Тому початок такого виховання у молодшому віці не може бути надто раннім для початку пошуку.

Моє першочергове завдання, як вчителя:

- навчити дітей розрізняти проблемне запитання від непроблемного;

- навчити бачити суперечності, формулювати проблемні ситуації;

- формувати вміння розв’язувати проблему в діалозі.

При цьому я не виступаю в ролі експерта, у якого є готова істина. Знаючи та вміючи значно більше, ніж учні, будучи співучасником, намагаюся стимулювати, провокувати, полегшувати пошук істини. Намагаюся швидко аналізувати побудовані учнями варіанти розв’язку проблеми. Проте не втручаюся, залишаюся ледь помітною, ненав’язливою, зваженою з тим, щоб учні самі прийшли до оптимального розв’язку, а не слідували пропозиціями вчителя. При такому обговоренні повинен діяти демократичний принцип: усі мають рівні права щодо висловлення власної точку зору, пропонувати свої розв’язки проблемної ситуації, якими б незвичайними вони не були.

Реалізацію такого змісту проводжу, як правило, в такій послідовності:

1. Читання. Пропоную учням незнайомий текст філософськи та емоційно змістовно насичений.

2. Запитання. Ставлять учасники після прочитання тексту. Я записую запитання на дошці, нумерую їх. Учні цифровими картками вибирають ті запитання, які бажають обговорити.

3. Обговорення. Воно, як правило, починається із звернення до того, чиє питання було обране, для коментування та пояснення питання або для висловлення точки зору, з чого починається дискусія.

4. Асоціаціативні уявлення. Учні малюють малюнки, або пишуть твори-мініатюри, висловлюючи своє відношення до почутого на занятті.

5. Підсумок. Будь – який член групи або я підбиваю підсумок бесіди, спостерігаючи за темою обговорення від початку та за ідеями, які виникали в процесі обговорення.

При цьому дуже важливо те, що атмосфера стосунків на занятті є «безпечною», а це означає, що всі учасники почувають себе вільно у висловленні своїх позицій (якими б незвичайними або «недоречними» вони їм не здавались). Тут суттєвим є лише те, що кожна позиція повинна базуватися на позиціях, висловлених раніше, а також важливо, щоб вона була обґрунтованою. У даному випадку учасник, не боїться вислухати критику своєї позиції або факту ставлення своєї позиції під сумнів іншими учасниками. Такий підхід забезпечує самокорекцію, запобігає абсолютиському ставленню їх до своїх позицій або позицій інших.

Правила, якими користуються учні на кожному занятті.

1. Слухай уважно.

2. Запитання став вдумливо.

3. Міркуй глибоко.

4. Відповідай так, як думаєш саме ти.

5. Уважно вислуховуй думки інших учнів.

6. Цінуй думку свого товариша.

При постановці питань до тексту потрібно формувати вміння учнів ставити запитання, починаючи словами: чому…, як…, навіщо…, скільки…, де… і т.д. При обговоренні питань керуємося словами: я думаю…, я вважаю…, згоден з думкою…, не згоден з думкою…, хочу доповнити відповідь…, хочу заперечити…, посперечатися…, я стверджую… і т.д.

На таких заняттях чи уроках учні засвоюють моральні цінності, переконання, норми, принципи, правила, звички, традиції, які в сукупності становлять моральну культуру суспільства, якого так бракує сучасності. Це своєрідна етика, але через філософське пізнання. Всі варіанти відповідей сприймаються як правильні. Це колективний пошук істини через постановку запитань та обговорення відповідей на них. Роздуми учнів сприяють самовдосконаленню, бо вони є результатом практичної діяльності. Учні виховують себе самі, доводять і відстоюють свою думку, займаючи позицію на початку заняття й можливо змінюють її в ході дискусії, а іноді через деякий час. Діти швидше прислухаються до думки своїх ровесників, ніж до настанов педагогів чи батьків.

В.О.Сухомлинський – Вчитель з великої літери, один з найбільш видатних педагогів сучасності не лише в Україні, але й в усьому світі. Розроблена ним педагогічна система збагатила науку новаторськими ідеями і положеннями, зробила внесок як у теорію, так і в практику навчання та виховання. Педагогічна спадщина В. Сухомлинського різнопланова і багатоаспектна. Він широко використовував ті передові педагогічні ідеї минулого, що не втратили свого значення й досі. Проте Василь Олександрович не просто повторював старе, а підносив відомі педагогічні істини на якісно новий, вищий щабель, підпорядковував їх завданням сучасної школи.

Переконана в тому, що дитинство – це важливий повноцінний період життя людини, а не підготовка до майбутнього. В.Сухомлинський говорив: «Від того, як пройшло дитинство, що з дитячих років і навколишнього світу ввійшло у свідомість і серце дитини великою мірою залежить якою дитина буде в майбутньому».

 Висновки

Молодший шкільний вік – особливий етап у формуванні ставлення людини до навколишнього світу, коли визначається спрямованість особистості – громадська чи навпаки егоїстична, індивідуалістська. Цей вік сприятливий для формування основ культури поведінки: молодші школярі вже здатні сприймати вимоги до себе; вони піддатливі зовнішньому впливу, схильні до наслідування.

Таким чином вважаю, що дані поради спрямовані на забезпечення успішної соціалізації та розвитку особистості, що є пріоритетним завданням вчителя початкових класів, займають важливе місце в системі підготовки дитини до самостійного життя, враховуючи особливості сучасності, виступають і як джерело пізнання, і як сильний фактор емоційного впливу на дітей.

Система впровадження даних занять у практичну діяльність дасть можливість сформувати в учнів навички критичного, творчого, толерантного мислення, вміння протистояти ідеологічному тиску та маніпуляціям, сприймати невизначеність не як життєві обмеження, а як можливість побудови кращого життя. Вплине на виховання майбутнього громадянина України – людини, здатної брати на себе відповідальність, слідуючи моральним принципам загальнолюдської моралі добра, милосердя, справедливості й працелюбства.

Впевнена, що такі заняття допоможуть дітям розвиватися в умовах комфорту і діяльності, навчать вільно висловлювати свої думки, сприймати розумну критику і бути самокритичними, задовольнятимуть природні властивості учнів: саморух, саморозвиток і самовдосконалення; створять передумови для всебічного розвитку особистості, які визначатимуться на засадах загальнолюдських та національних цінностей, їх значущості для соціального становлення людини, гуманізації і демократизації шкільної освіти, взаємоповаги між націями і народами, світського характеру школи.

Цінність запропонованих мною порад для педагогів у тому, що вони сприятимуть розвитку їх творчого потенціалу, дадуть можливість зацікавленим вчителям поглянути на власну педагогічну діяльність по – новому, допоможуть навчити учнів стати активними і свідомими учасниками освітнього процесу, власного навчання, тому що активний підхід до навчання, спонукатимуть до досліджень та відкриттів, до застосування елементів перспективних педагогічних технологій; забезпечать діалектичну єдність діяльності вчителя і учня, допоможуть переосмислити виховний процес, уникати протиріччя між школою і життям, створять сприятливий, здоровий психологічний клімат в колективі.

Глибоко переконана в тому, що навчання в початковій школі не може бути лише процесом засвоєння певної суми знань. Це, перш за все, має бути захопливе пізнання навколишнього світу через спостереження, через влучно дібрані слова, через образи, створені в дитячій уяві і фантазії.

Вважаю, що у школі дитина не просто навчається, вона тут живе, формується як особистість. І якою людиною вона виросте, ким стане в житті, залежить саме від нас, педагогів.

В.О.Сухомлинський вважав, що добрі почуття мають своє коріння у дитинстві, а людяність, доброта, ласка, доброзичливість народжуються в праці, турботах, хвилюваннях про красу довкілля. Я вірю в кожну дитину, адже дитина – безмежність Всесвіту і Природи, вірю в свою «іскорку» творчості і любові до дітей, до своєї професії, вірю в силу гуманної педагогіки В.О.Сухомлинського.